Мені сказав один ханжа,
Що наша мова геть відстала,
Що краще йшла б мені чужа,
Немов до хліба – кусень сала,
Що весь мій поетичний план
Спинитись може напівході,
Що я – останній з могікан,
Що наша мова вже не в моді.
Гей, проповіднику, стривай!
Твої слова – старенька ряса.
Я не піду в твій тихий рай,
Я – син великого Тараса.
Як Прометей не вмер від ран,
Не вмре і мова – гарна зроду.
Я – не останній з могікан,
Я – син великого народу!
Автор 14 збірок, відомих пісень “На долині туман”, “Полем іду я” – поет Василь Діденко народився 3 лютого 1937 р. в Гуляйполі на вулиці Дачній у родині хлібороба та доярки. Напівголодне життя дитини, яка бачила смаленого вовка: вудкар, раколов, «лісапедист», аматор карт і нічних екскурсій у чужі сади. Коли Василю Діденку виповнилося 10 років, батьки переїхали на Херсонщину в с. Гаврилівку Іванівського району. Потім вісім років пов’язані з Вінниччиною. Працювати Васько розпочав дуже рано: помічником комбайнера, різноробом.
Як поет Василь Діденко заявив про себе віршем “Я —15-річний капітан”, що з’явився у “Вінницькій правді” 25 січня 1953 р. А друзі переписували, запам’ятовували його лірику
Ех, заритися б в кОпу сіна,
позабути про все земне,
цілувати твої коліна,
поки сторож не прожене…
У 1954 р. вступив до Київського університету імені Т.Г.Шевченка на філологічний факультет і закінчив його в 1959 р.
Незібраний, розкиданий Васько здивував навіть Максима Рильського. Якось восени Василь, Тамара Коломієць, Борис Олійник, Микола Сом уперше побували в гостях у поета-академіка в Голосієвому. Тоді Василь був у солом’яному капелюсі, драній сорочці, підперезаній очкуром. Спочатку Максим Тадейович отетерів як почув Василеву мову, його слово-паразит «чуєш», а коли вслухався у предивні поезії – закохався. “У Діденка з кожної розпоріжки якийсь образ лізе,” – згодом висловився Рильський. Василь теж запам’ятав ту зустріч із Максимом Тадейовичем і беріг її в серці до останніх своїх днів:
Я в серці збережу не тільки дату,
а й днину київську морознувату,
І ялинковий стишений мотив,
І східців скрип на ґанку, й ту кімнату,
Де він мене у путь благословив.
18 березня 1956 р. у передньому слові до віршів Василя, вміщених у газеті “Київська правда”, Михайло Стельмах писав: “Василь Діденко — студент другого курсу філологічного факультету Київського університету. Йому тільки дев’ятнадцять років. Це — початок юності і початок творчості молодого поета. Що ж насамперед приваблює в його поезіях? Любов до людей нашої радянської землі, любов до рідної природи передана схвильованим словом, своїм образом. Ось, наприклад, в одному з його віршів бачимо такий безпосередній малюнок: “Весняний грім колише небо, Дощем співає далина. “Ці рядки не забудеш, бо треба мати справді поетичне око, щоб так просто, дохідливо, художньо і економно створити пейзаж. / такі знахідки у Василя Діденка непоодинокі…”
У Діденка є кілька творів, присвячених вишитій сорочці, яку він дуже любив: у роки навчання в літню пору завжди ходив у вишиванці, а була вона в нього одна. Якось він ішов у ще вологій після прання сорочці, на зауваження друзів відповів: “Нічого, поки доїду до Володимира Миколайовича, то вона й висохне”.
Де Софії прадавньої мури
Іде хвиля Дніпрова дзвінка,
Я у гості піду до Сосюри,
Що, можливо, мене й не чека.
У сорочці, що мати пошила
Й розмережила в квіти ясні,
Стану так: “Молода ми ще сила…
Ваше слово потрібне мені.
Я у місто прийшов од волошок,
Од вітрів соковитих в степу.
тому по-синівськи вас прошу:
Оцініть мою пісню скупу”.
На прощання промовлю:
“Спасибі.
Я, без сумніву, йтиму вперед”….
Сниться, сниться в зеленому хлібі
Український славетний поет.
Недаремно Василь Діденко називав себе «незаконним сином Сосюри». Особливо помітний був вплив Володимира Сосюри на першу збірочку Діденка “Зацвітай, калино”. У книжці переважала пейзажна лірика, вірші про чисте, ніжне і наївне кохання. Газета “Молодь України” писала, що “…добра українська мова, задушевність, сосюринська плавність викладу засвідчили, що в українську літературу приходить інтересний самобутній поет”. По-своєму відгукнувся на збірку “Зацвітай, калино” Василь Симоненко:
Калина зацвіла — стоїть казково біла,
І соловей пісні свої плете…
Про що ж тоді співатимеш, Василю,
Коли калина одцвіте?
Тоді ж у 1957-му білочубий сором’язливий Васько написав вірш, що ходив по руках студентів, “Я – не останній з могікан”. Цей гордий вірш часто приписували Василю Симоненкові.
Друга книжка молодого поета “Під зорями ясними” вийшла друком у 1961 році (на той час Василь працював у Запоріжжі в редакції газети “Запорізька правда”, жив у гуртожитку заводу «Запоріжсталь»). Згодом Василь Діденко переїхав на постійне мешкання до Києва. Недовгий час пропрацював В. Діденко в журналі “Малятко”. Жив у невеличкій київській кімнатці на вулиці Постишева, 14 (поруч із майданом Незалежності). Одружився Діденко в Києві, пов’язавши свою долю з Надією Хоменко, вдовою поета Івана Хоменка, якого рано загнали в домовину радянські концтабори. Василь, як міг, піклувався про родину, над усе любив Івасика, присвячував дорогим людям свої поезії. Певно, тоді проза життя почала вбивати романтика. Його пригнічувала, обтяжувала щоденна робота, адже він народився писати гарні вірші. «Дружина моя працює, але зарплату має невелику Я ж перебиваюся на гонорарах, більшу частину заробітку віддаю родині, а собі не лишається часом і на сигарети.» Велика матеріальна скрута переслідувала поета. Як людина, Василь завжди відзначався щирістю, безпосередністю. Він умів легко й невимушено знаходити спільну мову з кожним. Його убивало те, що мусить не дарувати щось рідним і друзям, а постійно просити: не вистачало навіть на улюблений пончик із Бассарабки. З року в рік Діденко перебивався виключно на копійчаних гонорарах, бо ніде не працював, за винятком тимчасової роботи літредактором у столичному журналі “Малятко” та обласних газетах Запоріжжя. Василь вважав, що “… вистачить з мене голошиї роботи – мистецтва складати вірші”. (Так він писав у листі до дому). Я оце йду у військові табори на два місяці (з 3-го квітня), старайся передати по змозі більше моїх віршів, аби моїй родині була якась матеріальна підтримка на час моєї відсутності, адже зарплати я не маю. Можливо, я щось надішлю тобі і з таборів. Весняних тобі радощів, світлого тобі запорізького цвіту на плечі.»
Автор пісень, зокрема “На долині туман”, став членом Спілки письменників України.
Василь ніколи — ні в убогі студентські роки, ні пізніше, коли вже мав деякий заробіток, не надавав значення своєму зовнішньому вигляду. У книжці Григорія Гусейнова “Незаймані сніги” описаний майже анекдотичний факт: в університеті Василь одного разу замість шнурків використав… гітарні струни, що їх купив його товариш Микола Сом для своєї сестри. В останній період життя Діденко зовсім збайдужів до вбрання. Боляче вражав його зовнішній вигляд: на Василя навіть оглядалися перехожі і мало хто з них знав, що то був творець краси, автор тринадцяти книжок прекрасних поезій про радість буття на цій землі, про ніжно-бентежне кохання… Немилосердна, тяжка нервова недуга та нехлюйське ставлення нашої влади до інтелігенції, а також байдужість оточуючих зовсім вибили поета з нормального ритму життя, позбавили елементарних людських умов у побуті.
Захаращена, неприбрана, з потрісканими стінами його кімната, швидше нагадувала пристановище для бездомних, якби “не книжок хороших етажерка” і на ній знімок, на якому господар оселі і Володимир Сосюра. Згодом до цього безладдя в кімнаті додалося найболючіше для Василя горе — вийшла з ладу електромережа. Як же записувати вірші в ці довгі зимові ночі? І поет запалював свічки, а коли й вони закінчилися, прочинив двері кімнати, щоб світло від коридорної лампи комунальної квартири падало на аркуші паперу, де він записував свою поезію, яка в усі часи була смислом його життя.
13 квітня 1990 року В.Діденко пішов із життя: повісився у гуртожитку. Поховали його на київському Північному кладовищі, за 50 кілометрів від столиці в селі Рожни Броварського району. Через кілька років після похорону у “Літературній Україні” з’явилася замітка, де були такі рядки: “Поміж упорядкованих, з пам’ятниками могил впадає в око сиротливий горбик сірого піску зі стандартною в узголів’ї табличкою, на якій чорною фарбою написано: “Диденко Василий Иванович, 53 года”. І все. А він же так добре знав українську мову, любив її, чисто говорив і писав нею! Вже після поховання праху поета в Києві став відомий його лист – заповіт “Поховайте мене в Гуляйполі”. В останні дні життя Василь Діденко купив хату у Гуляйполі на вул. 9 січня, 226 і 15 соток землі. Прикметно, що в цій хаті жив актор і письменник Єлисей Карпенко. 25 червня 1997 року завдяки клопотанню близьких людей і численних шанувальників його таланту, поет навічно переїхав до своїх земляків і оспіваного ним у віршах містечка. Сьогодні центральна районна бібліотека Гуляйполя носить ім`я Василя Діденка. Меморіальна дошка відкрита і на будинку, в якому народився і жив ніжний український лірик.
Ганна Черкаська
