Розчинною може бути кава, а не історія, не імена українців…
Петро Смолічев народився 12 січня 1891 року в селі Княжичі на Сумщині. З діда-прадіда були Смолічеви священиками, тому Петро ступив на цю стезю. Закінчив духовну семінарію, потім академію в Петербурзі. А духівником не став: повела його любов до історії в археологічний інститут північної столиці Росії. З ентузіазмом узявся Петро Іванович за роботу викладача, згодом музейного працівника у Чернігові.
У 1927 році Петро Смолічев потрапив до Запоріжжя у склад Експедиції з наукового дослідження території Дніпробуду. Через чотири роки призначили Петра Івановича на посаду завідувача сектором послідовної зміни культур Державного музею Дніпробуду. Був у нашому місті такий музей, який зібрав усі дані про скарби, знищені побудовою Дніпрогесу. Містився він у підвальному приміщенні на розі сучасного проспекту Леніна та вулиці Добролюбова. І мріяв його директор Микола Філянський про приміщення у Будинку громадських організацій (сьогодні у цьому будинку знаходиться міське УВС та казино). Мав тоді музей співробітників рідкісного інтелекту, але всі вони (крім двох «смотрящих від НКВС») щезли…
Після виступу Йосипа Сталіна проти «колишніх людей» згадали добродії, що Смолічев має духовну освіту, мало того: його рідний брат Іоан – священик нещодавно арештований, а тесть – автокефальний єпископ. От і зник тоді Петро Іванович. Нікого не хвилювало, як велося згорьованій дружині з двома дітьми.
У 1933 р., його сліди були серед спеціалістів на КамГЕСбуді. Правда, перед війною прошелестіла чутка, наче працював дослідник у Середній Азії: у Таджикістані в тресті «Таджикдержбуд»; у Сталінобаді був інженером на будівництві.
У 1937-му році родина нарешті об’єдналась: Петро Смолічев, як працівник Таджицького філіалу Академії Наук СРСР, отримав квартиру в новому будинку. Петро Іванович писав поезії, багато малював, співав разом із дружиною.
Помер Петро Смолічев у 1944 році. І все, морок забуття? Ніхто не має зникати без сліду, а поки людину згадують, вона жива.
