«Дніпровською Атлантидою» називають сьогодні дайвери залишки менонітського села Айнлаге-Кiчкас, заховані у нетрях Запорізького водосховища. Ми, звичайні українці, пам’ятаємо лише один правобережний Кiчкас, меноніти ж нараховують аж три своїх Айнлаге. Перший з них припинив існування внаслідок найзнаменитішої повені на Дніпрі – «Великої Води» 1845 року.
Таємниця назви. Перші меноніти прибули із Західної Пруссії у правобережне Хортицьке урочище влітку 1789 р. Наступного року біля знаменитого Кiчкаського перевозу народилося одне з перших їхніх сіл – Айнлаге (Кічкас). На платському діалекті, розмовній мові менонітів, воно називалося Enloag, німецькою ж – Einlage. Так називався населений пункт, заснований ще у ХVII ст. недалеко від міста Ельбінґ, на лівому березі річки Ногат. Сьогодні це – село Jazowa у Поморському воєводстві Польщі.
Вибір назви для нового села пояснюється тим, що, так само, як і старе, прусське, воно розташувалося на крутому вигині ріки. Саме слово «einlage» має дуже багато значень. В даному разі мається на увазі особлива споруда для захисту від частих на Нижній Віслі повеней, а саме – спеціально влаштована низовинна місцина, де могли накопичуватися паводкові води та річкова крига, не затоплюючи угіддя та будинки. Назву Кічкас меноніти пов’язували з українським словом «кішка», посилаючись на місцевих козаків. Дніпро – казали вони – в цьому місці настільки вузький, що навіть кішка може його перестрибнути.
Дивний краєвид. Поряд з Кічкаським перевозом ріка поступово затискувалася прямовисними скелями висотою до понад 30 м. Навпроти лівобережної балки Кічкаської Дніпро робив надзвичайно крутий поворот – на південний захід, утворюючи на правому своєму березі так званий Кічкаський мис або шпиль. Наближаючись до нього, здавалося, наче ріка тут раптово закінчується й далі йти нікуди. Русло поступово звужувалося, сягаючи ширини 171 м – найменшої на Нижньому Дніпрі. Тут, у так званій Кічкаській ущелині, Дніпро справляв враження скоріш скандинавського фіорду, ніж степової ріки.
Колоністи, вражені красою Дніпра, нарекли його на свій лад – Nippa. Утворений вигином ріки правобережний мис вони назвали Kromm (платською мовою), або Krumm (німецькою), що значить «кривизна», «вигин», «лука». Ще одна назва цієї місцини – Степок (Kleinen Steppe). З північного та південного сходу цей підвищений трикутний «острів» обмежувався високими прибережними схилами та скелями, а з заходу – глибокою та широкою долиною Старий Кічкас, яка серед менонітів отримала просту назву – Tal, тобто «Долина», або Lecht – «Балка». Вся вона була вкрита густим лісом з диких груш, яблунь і давніх дубів іноді по кілька метрів у обхваті, під якими траплялися величезні мальовничі скелі та окремі брили, вкриті смарагдовим мохом. Ланцюг з маленьких видовжених озерець наче попереджав, що під час потужних повеней долина іноді могла затоплюватися. Проте, зачаровані її красою колоністи не зважили на це й збудували тут свої перші оселі.
Своя рiка. До середини ХІХ ст. меноніти вже зовсім звикли до Дніпра і дуже його полюбили. Alte («Старий») надавав селянам чимало розваг. Взимку (а зими тоді були суворіші, ніж зараз) одні айнлагці рибалили на товстій кризі, інші весело хизувалися вправністю своїх дітей, які виписували на ковзанах складні фігури. Ранньою весною всі збиралися на високих берегах подивитися на льодохід. У теплу пору року цікаво було спостерігати за різними суднами та довжелезними плотами, які проводили дніпровські лоцмани. Кічкаський мис і вигин Дніпра вони називали урочищем Школою: «Ще не той лоцман, що пороги пройде, а той що й Школу мине» – казали вони. Й не дарма, адже навесні швидкість течії тут іноді сягала 6,78 м на секунду! – Щоб на крутому повороті не врізатися у прибережну скелю, треба було застосувати все своє вміння. У повінь 1825 року мешканці Кічкасу вперше могли спостерігати справжнє диво сучасної цивілізації. Продершись крізь пороги, на шляху з Києва до Херсона по Дніпру пройшов пароплав. Плоскодонне судно із символічною назвою «Надежда» мало дерев’яний корпус, два гребних колеса з боків та невеликі розміри: 20 м довжини, 5 м ширини і менше 2 м осадки.
Розвиток техніки, звісно, полегшує життя, але ж і вимагає жертв. У ХІХ ст. такою жертвою стали ліси Придніпров’я, знищення яких призводило до ерозії ґрунтів та підсилення повеней. Найвідомішою з них стала «Велика Вода».
Катастрофа. Ще взимку 1844-45 рр. з північних країв до Айнлаге стали приходити вісті про надзвичайну кількість снігу в басейні ріки, а це не віщувало нічого хорошого. Коли навесні під теплим сонцем Дніпровий лід став пористим і сірим, селяни щодня, ще до сніданку, почали виходити на берег, аби за старим звичаєм спостерігати за його змінами, робити з цього висновки й радитися. Коли Дніпро ще більш роздувся, шульц (староста) села Іоган Ремпель поставив дюймову мірку, щоб краще оцінити швидкість прибуття води. Незабаром полетіла чутка: «Повінь іде! Лід скоро скресне!» Все село заспішило на берег, щоби пересвідчитися, навіть матері позалишали вдома маленьких дітей. З’явився сильний гуркіт і всі, хто був на льоді, подалися на безпечний суходіл, бо гарно знали, що це означає. Багато хто побіг додому пакувати одяг, необхідні речі, борошно та іншу їжу, щоб винести все це на гору. За наказом шульца селяни Мартенс, Паулс і Раймер залишилися на березі на ніч, аби в разі небезпеки розбудити всіх. Крім того, в кожному будинку мала пильнувати хоч одна людина.
Вранці другого квітня 1845 року лунає страшний стогін і хряск – «Старий» звільняється від крижаних кайданів. Усі кидаються до будинків рятувати все, що можна. На вершину Степка несуть меблі, одяг, мішки з їжею, кухонне начиння, женуть корів, коней, овець та свиней. Тим часом у вузькому руслі між гранітних скель повільно та невпинно виростає крижаний затор. Вода, піднімаючись за ним, як за греблею, штовхає кригу на піщаний берег. За першими крижинами наповзають задні, здіймаючись одна на одну, як голодний хижий монстр. Раптом у цій греблі утворюється широка тріщина. Крига ламається і шалений потік несе її у Кічкаську долину – просто на Айнлаге. Село тоне, під нещадними ударами один за одним падають його дерев’яні будинки та мазанки. З високих схилів Степка чоловіки, жінки й діти зі сльозами на очах безпорадно спостерігають, як за кілька годин гине те, що вартувало стількох старань та було дорогим.
Таким був кінець Першого Айнлаге, як його назвали згодом. Як пам’ять про нього, на дні долини залишилися старі вишні та межові канави колишніх ділянок. А через 60 років, у 1905-у, з’явився монумент вікопомній «Великій воді». Її рівень був позначений на високій брилі при дорозі, біля пивного бару Якоба Тіссена. Тут, за кухлем, колоністи, певно, мріяли про безтурботне майбутнє свого квітучого села. Та це вже зовсім інша історія…
Олег Власов,
краєзнавець, історик, молодший науковий спiвробiтник вiддiлу iсторii Нацiонального заповiдника “Хортиця”
Джерело: Дніпрові Пороги
Повiнь у Кiчкасi на поштiвцi початку ХХ ст.
