Таємниця легендарної Хортиці: Де та як довго кохались войовничі пращурки запорожців

14 Лютого 2018 09:00

На Запорожжі у часи скіфів та сарматів, яких ще називають амазонками або роксолянами, подібний до сьогоднішнього нашого Дня “валентинчиків” – празник закоханих тривав не один день, а понад місяць.
Свідок тому святу кохання – на запорізькій легендарній Хортиці. Це бовван, що стоїть в урочищі Чорної скелі, неподалік від музею.

На скелі Хортиці встановив цей бовван перший директор заповідника, що очолював його у 1970-1979 та 1981-1084 роках, Арнольд Сокульський. Привіз він його із села, що неподалік Запоріжжя.
Гіпотез щодо цієї скульптури чимало. За однією з них, що належить відомому запорізькому краєзнавцю Володимиру Шовкуну, це прикордонний стовп закоханих.
“Якщо за Геродотом, – розповідав Володимир Шовкун, – у сарматок, або їх ще називають амазонками, коли народжувався хлопчик, тут же брали за ніжки і головою по землі, вбивали. Хлопчики вважалися “браком виробництва”. А дівчаток ростили до 14 років. Потім визначали, якщо у дівчинки груди – “два прищики”, то їй нічого не робили, а якщо бачили, що у дівчини будуть великі цицьки, праву відрубували, щоб не заважала лук натягувати… Войовничі дамочки були. Виникає питання – а звідки ж у них бралися діти, якщо не було зовсім чоловіків у племені? А все дуже просто”.
За припущеннями Володимира Шовкуна, після весняне рівнодення, 21 березня, на Молодик сармати починали кохалися зі скіфами. Й так кохалися цілий місяць. Зустрічалися на кордоні, де й встановлювалися такі, як ми бачимо на Чорній скелі, прикордонні знаки. В бік скіфів – обличчям, то образ красивої дівчини зі всіма відповідними деталями оголеного тіла. Зараз їх не видно, бо з часом дощами сточені. А в бік войовничих вершниць сарматок – оголений фалос. Якщо уважно подивитись на зворотній бік боввана, то все чітко видно.
Тож, свято “валентинчиків” у сарматів та скіфів припадав на березень-квітень. А діти народжувалися у них у листопаді-грудні, коли холодно-голодно, й ті з немовлят, що виживали у холодну пору року, ставали воїнами – захисниками свого краю.
Ще Володимир Шовкун вважав, що сармати – це цар-мати. Тобто матері дітей воїнів Царської Скіфії. І хлопчиків, як стверджує Геродот, вони не вбивали.


Барельєф у Запорізькому обласному краєзнавчому музеї. Скіфське кочовище. Автори: С. Каніщев, А. Яремко

У запорозькі степи амазонки потрапили по морю. Геродот у четвертій книзі своєї “Історії” оповідає, як елліни перемогли войовничих вершниць у битві при Фермодонті, а захоплених бранців вивезли з собою – “на трьох кораблях було стільки амазонок, скільки могли взяти в полон”. Проте, войовничі панночки повбивали еллінів. Управляти вітрилами вони не змогли, не знали як, тож безпорадно бовталися морями, поки кораблі вітром та хвилями не принесли до Берегів Меотійського озера, у бухту Кремни. Нині це гавань на Азовському морі поблизу села Ботієве Приазовського району Запорізької області. До речі, тут археологи віднайшли скіфське поселення тих часів, VII-III століть до нашої ери. А приазовське Ботієве від придніпровських Скельок відділяє відстань у п’ятдесят кілометрів.
Отже, у бухті Кремни войовничі вершниці вийшли на берег, щоб надалі почуватися у небезпеці, їм потрібні були коні. Відбити у скіфів не вдалось, хлопці дали належну відсіч, а коли з’ясували, що то жінки, закохалися у них. Паночки щиросердно відповіли навзаєм, але наказали кавалерам спершу попросити дозволу у батьків, щоб жити за межами Царської Скіфії. Побравшись, подружжя скіфів та амазонок поселилися на землях за річкою Танаїс – сучасним Доном.
Через деякий час діти скіфів та амазонок, які себе називали роксоланами, повернулися на землі своїх пращурів, у Царську Скіфію.
Уже в “нашій ері” амазонок – савроматів – деякі сусідні країни стали називати сарматами, і аж до часів Речі Посполитої, край запорозьких козаків – “благородних дикунів” – йменували Сарматією, а територію зокрема нинішньої Запорізької області – Роксоланією. Докладніше про це у статті “Як на Запоріжжі скіфи з амазонками кохалися ” читайте на порталі Depo.Запоріжжя.
Петро Олійник